За усмішками проступає чергова "стурбованість"
Автор Без Табу, пояснює, чому ЄС – не помічник Україні в боротьбі з агресією РФ на Чорному та Азовському морях. Це підтвердили дебати у Європарламенті. Схоже, Європа просто не усвідомлює проблеми або намагається приховати свою безпорадність за «стурбованістю».
Зі звичкою держав Євросоюзу реагувати на російську агресію щодо України традиційним «висловленням стурбованості» дехто за чотири роки встиг примиритися. Це все ж не Америка, якій навіть за мільярдера з сумнівними зв’язками та вподобаннями на посаді президента необхідно підтримувати реноме наддержави і діяти рішуче. Комусь радикально відповідати на кремлівські витівки заважають спільні бізнес-інтереси, інші взагалі стали залежними від московської спонсорської допомоги, а кусати руку, що годує, в цивілізованому світі не заведено.
Однак вівторкових дебатів у Європарламенті все ж варто було очікувати з нетерпінням. Протягом останніх місяців передбачувано вороже кільце навколо РФ почало стискатися. Каталізатором стискання стали чисельні шпигунські скандали – щонайменше після замаху на Скрипалів за допомогою зброї масового знищення єврооптимісти задумалися про необхідність називати речі своїми іменами. Критика тоталітарного режиму Путіна була неминучою. Це автоматично мало б означати й висловлення справжньої підтримки на адресу України.
З першим пунктом програми все начебто склалося як слід. Будівництво Керченського мосту було офіційно визнано незаконним, і не лише через окупацію росіянами Криму. На думку Федеріки Могеріні, через неможливість проходження до Азовського моря великогабаритних суден незручності створюються також для держав, що не є безпосередніми учасниками військового конфлікту. Негативно оцінили європейські політики і протизаконну діяльність Москви у нейтральних водах та українській акваторії.
Але з іншого ракурсу засудження повзучої окупації нагадував старезний анекдот про Рабиновича: «Коли мене нема, можете мене навіть бити». Справа в тому, що питання відповідних санкцій проти РФ за злочинні загарбницькі дії зависло у повітрі, щойно його підняли. Євроскептики за звичкою почали повторювати тези з кремлівських темників: Україна сама поводиться агресивно, Москва ні в чому не винна, зате винна Америка з її нестримним бажанням контролювати увесь світ. Цікаво, найбільш активним апологетам Кремля вже нарахували гонорари у нафторублях чи лише планують це зробити?
Частина їхніх політичних опонентів поставилася до ситуації більш стримано, але все ж з позиції «не можна мстить, повинні ми любити». Навіть Могеріні зауважила, що в ідеалі Азовське море мало б стати демілітаризованою зоною, якою було раніше. І зазначила на додачу, що Росія першою почала нарощувати там військову потужність. Та між рядків чудово читалася пересторога: любі українці, створені сусідом-агресором проблеми вирішувати краще в юридичній царині, аніж силовим шляхом. Тому ласкаво просимо до різноманітних судових інстанцій замість того, щоб ганяти туди-сюди через Керченський пролив кораблики та дражнити кремлівського шатуна.
В цьому контексті цілком передбачувано не отримала відчутної підтримки ідея посилення військової присутності ЄС та НАТО в регіонах. Тут навіть деякі помірковані депутати заговорили про те, що їхні хати взагалі-то с краю. Хто надає Україні найбільше військової допомоги? США, які до Євросоюзу за визначенням стосунку не мали. Хто пообіцяв з наступного року почати посилене патрулювання Чорного та Азовського морів? Велика Британія, яка чи то вийшла зі складу Євросоюзу, чи ні – дідько їх розбере з їхнім Brexit. Тож посміхаємося та махаємо, панове.
Звісно ж, з трибуни висловлювалися й цілком розумні пропозиції. Представниця партії зелених Ребекка Гармс, скажімо, наголосила на необхідності створення програми підтримки Маріуполя та Бердянська, двох міст, що найбільше страждають від свавілля РФ на морі. І паралельно запропонувала моніторинг ситуації за допомогою ОБСЄ, чим одразу ж зіпсувала позитивне враження. Чи можуть на п’ятий рік війни члени Європарламенту не усвідомлювати, що аналогічно місія спостереження на Донбасі фактично «грає у мафію» за правилами окупантів, немов за вказівкою закриваючи очі на злодійства «відпускників» у камуфляжі та «мирних шахтарів»? Так, але хіба що у випадку повного нерозуміння ситуації.
Чим все закінчилося? За великим рахунком – нічим. До обговорення теми російської агресії та ймовірної допомоги нам у Страсбурзі пообіцяли повернутися в грудні під час чергового засідання Ради асоціації Україна – ЄС. Однак біда в тім, що співчутливі євродепутати готові в кращому випадку лише до обговорення. На рішучі дії з їхнього боку не варто очікувати щонайменше з’ясування подальшої долі другої черги Північного потоку. Адже для окремих країн гарантія поповнення запасів газу є важливішим за допомогу союзнику з числа асоціативних членів.
Тому у питаннях протистояння з РФ на морях нам краще покладатися на себе, не забуваючи про допомогу з Вашингтону та Лондону. Безвізовий режим та покращення економічної взаємодії – це безумовні плюси. Та коли мова заходить про справжню відсіч державі-агресору, починається традиційне «висловлення стурбованості». Щоправда, більшість українських політиків самі свого часу вважали кремлівських загарбників «друзями та братами», доки не відчули їхню щиру ненажерливість в Криму та на Донбасі.
Зрозуміло одне: пустопорожніми балачками діла не зробити.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець
Оставьте комментарий